Королівський ГОРОДОК

14.06.2015 22:35

Із підльвівських містечок Городок – одне з найулюбленіших. Їхати в літописний Городок варто хоча б для того, щоб побувати в місті, що був уже Городком тоді, коли про Львів і не згадували. Бо не було тоді ще Львова! Так, вуйко Городок старший за стрийка Львова.

   НАНИЗАНИЙ НА ВЕРЕЩИЦЮ

Дорога до Городка нього проста, наче струна. Рівна і коротка. Рівно 25 кілометрів від Львова. Акурат 20 хвилин маршруткою. Це час, за який ви неквапно з’їсте одне морозиво. Або вип’єте гальбу пива. Чи не вартує?

Цього разу містечко запахтіло мені ваніллю. Ще у Львові. В автобус сіло дівчисько, пропахле цим пляцковим ароматом. Поки я намагався вгадати, в якій кав’ярні дівча так напахтилося, автобус уже мчав довжелезною вулицею Львівською Городка. Ще хвилина і я в найлюднішому місці містечка – зупинка біля автовокзалу. Через дорогу універмаг, базар, довкруж величезна кількість крамниць, яток, прилавків. А під мостом розчісує свої зелені коси річка Верещиця. Вона пронизує містечко наскрізь, зшиваючи його до купи.

Вітер приніс запах води, у небі крикнула чайка. Правдивий мартин!

Я неквапом піднявся похилим узвозом і поринув у рятівну прохолоду старого парку. Тут, на узвишші колись стояв замок. Звідси відкривається чудовий вид на великий Городоцький став. У його плесо вдивлялась елегантна чапля, на хвильках гойдалась сім’я дикої качки. На греблі воду батожив вудкою старий рибалка. Риба мала в носі хробаки і не звертала увагу на його наживку. Певно, в неї нині був вихідний. Хоча карасиків мені не раз доводилось тут ловити – чіплялись по кілька за раз!

Восени на ставі я бачив білих лебедів. Охочі годували їх з рук. А хто не хотів, на того вони шипіли і зиркали з-під лоба. Бо вони красиві лебеді, а ми лиш люди. Як там у Подерев’янського? «Лєбєдь красівий, як лєбєдь, а обізяна, як обізяна».

Десь у глибинах ставу ховалась риба. Нею Городок славився з давніх давен. Колись львівські купці возили рибу на продаж в Європу, видаючи її за експортовий львівський товар. Паскудники, нє? Хоча треба визнати, що вони трохи мали на те право, бо винаймали став у польської корони. Особливо славними були солені насвіжо щупаки, перекладені шаром (!) линів. Ви таке колись їли? Я ні. Щупаків доводилось, а от перекладених шаром линів не доводилось. Треба з цим щось робити, бо життя мине, а я так і не спробую того цимесу.

Місто храмів і піцерій

Верещиця, звичайно, не Влтава, у водах якої я бачив величеньких карпів, але й Городок не Прага. Хоча тут є на що подивитись. У місті чимало кількасотлітніх храмів. На жаль, майже усі вони не збереглись у первісному вигляді. Але милі і стоять на намолених місцях.

Місто виникло на перехресті. Городок – брама Львова із заходу. Подорожні, які їхали до Львова з Перемишля не встигали до вечора втрапити до міста Лева і зупинялись в Городку, під прикриттям потужного замку. Місто багатіло торгівлею. А ще тут були склади, такої дорогої у ті часи, солі. Тож Городок був ласим шматком для всіх завойовників. Скільки разів його палили дощенту – не злічити. Мало що із збудованого може свідчити про його вік. Однак храми увібрали в себе усі стилі, що були модними в час відбудови.

Фарний костел Воздвиження Святого Хреста – потужний, суворий, наче зверхній. Уособлення польськості та католицької королівської влади. Преображенська церква (колишній францісканський монастир) – радше схожа на старовинний готель, затишний і гостинний. Старовинна церква Благовіщення – потужна і водночас мальовнича, як усе, чого торкаються руки вправних українських будівничих. От лише ця новочесна мода покривати дахи храмів блискучою бляхою, що просто палає на сонці, псує її автентичну давність… А найбільше мені подобається дерев’яна відреставрована церква Івана Хрестителя, зведена у 1774-му році із мурованою височенною дзвінницею. Якось мені пощастило там побувати. Здається нічого особливого – традиційні шати маленької дерев’яної церковці. Але… Там охоплює якесь легке відчуття веселощів. Так, ніби під час відправи у храм залетів білий голуб, і купається у кольорових сонячних проміннях, що пронизають простір крізь маленькі віконця. А ще там при вході висить дзвінок. Такий бронзовий, величенький, як у давніх школах. Я міг спитатися про нього в місцевих, але не схотів. Люблю фантазувати над такими загадками.

А ще в містечку, як на таку чисельність люду – величезна кількість піцерій та інших закладів, де нарід махає ложками і видельцями. У місті є де смачно і не дорого підживитися. А ще на кожному кроці усілякі «… ковбаси» та різні крамниці з м’ясивом. Правдивий рай для тих, хто любить поїсти від пуза. Сідаєш за столик на березі тихого ставу, споглядаєш, як полює на жаб і дрібну рибу чапля та наминаєш смачнющі пляцки з тертої бульби. А після частування уже несила сказати «дякую». Треба відсапатись.

Але треба йти, щоб побачити вулицю Святого Миколая, що плавно переходить у вулицю Івана Сірка. Щоб побачити, як на охайному дитячому майданчику діти бавляться на вкопаних катамарані і катері. Вони, певно, уявляють Городок портом семи морів. При такій кількості води – чом би й ні?

 Городок королівською ласкою

Свого часу славний Городок облюбував польський король Ягайло. Він тут бував аж 13 разів! Не дивно, що місто називалось Городок Ягеллонський! Зупинявся у місцевому замку на тривалий час. З жоною і без. Любитель боїв, полювання та жінок обсипав місто своїми ласками. Він був настільки залюблений у Городок, що Бозя тут таки дарувала йому смерть. Звитяжець у Ґрюнвальдській битві помер від гарячки 31 травня 1434-го року. Подейкують, що його серце замуроване у стіні костелу.

А ще кажуть – у невидимих нині підземеллях городоцького замку, часами стогне проти місячної ночі привид старого короля. Але цілком можливо, це нявчать приблудні коти, що полюють на замчищі на мишву і пташок.

Давно забуто і Ягайла, десь здимів і його пам’ятник. Нині місто живе звиклим життям української провінції. Тут усе передбачувано – усе, що має статись, стається. А що не має, то й не буде. Місто плаче разом зі всією країною, коли на фронті гинуть його сини, і сміється, коли дивиться, як весела і щаслива дітлашня бавиться на місці, де сотні літ тому рубались вої, гриміла січа, лилась кров.

…Полишаючи милий Городок, з вікна маршрутки помітив оголошення на стовпі: «Нова Зеландія. Ландшафт» і телефонний номер. Городок теж відкритий для світу. Одно з двох – або в Городку торгують новозеландськими ландшафтами, або Нова Зеландія – городоцькими. Обидва варіанти цілком гідні для королівського міста. Не міста, а Городка.

Богдан Волошин,
для IA ZIK

Назад

Пошук

© 2012 Усі права захищені.