Кваліфіковані і дешеві : Нотатки щодо «індонезійських тез» президента

09.08.2016 23:21

«У нас є дешева і дуже кваліфікована робоча сила, абсолютно фантастична логістика», – похвалився Петро Порошенко під час зустрічі з індонезійськими бізнесменами, запрошуючи їх на український ринок. Що й казати, аргумент сильний. До того ж, твердження президента цілком відповідає дійсності – українці справді працюють непогано і задешево. Але насправді це печальний діагноз для нашої країні і одночасно – тривожний прогноз на майбутнє.

Дешева робоча сила – дуже гарний мотивуючий чинник для бізнесу. Виносити виробництва у країни третього світу – звичайна практика провідних світових корпорацій, що прагнуть зменшити свої видатки. Але зробити таку пропозицію корпораціям можуть лише проблемні країни, мешканці яких живуть у невигідних умовах. І чим більш вони невигідні, тим краще ощадливим іноземним компаніям.

Дешева робоча сила – це присуд державі та її керівництву. Для того, щоб робоча сила стала дешевою, мають скластися певні обставини. По-перше, населення країни має жити в бідності або під загрозою бідності. Тоді люди братимуться за будь-яку роботу, не маючи змоги диктувати свої умови роботодавцям. В Україні з цим справді повний порядок – за стандартами ООН, 80% українців живуть за межею бідності. Тому сотні тисяч людей працюють за копійки, часто не маючи елементарних соціальних гарантій та гідних умов праці. За відсутності ефективної соціальної допомоги це краще, ніж жебракувати.

По-друге, над робітниками завжди має висіти загроза безробіття. Значний рівень безробіття ставить роботодавця у вигідні умови, коли він може легко замінити своїх працівників. Водночас, брак робочих місць змушує працівників триматися за роботодавця, побоюючись надовго залишитися без роботи, а значить, і без засобів до існування. Ця умова в Україні також виконана. За даними Держстату, у 2016-й Україна увійшла з 500 тисячами безробітних – і це лише офіційні цифри. Скільки безробітних не стають на облік у центрах зайнятості – не знає ніхто. Минулого року експерти називалицифру в 10% серед економічно активного населення.

По-третє, оплата праці в країні має бути несправедливою. Коли кваліфікована робоча сила є дешевою, інакше, ніж несправедливістю, це не назвеш. А несправедливість в Україні зафіксована на базовому рівні. Експерти вже давно закликають відв’язати рівень мінімальної зарплати від прожиткового мінімуму або привести його у відповідність до реальних цін. Однак українські уряди вперто продовжують ігнорувати цю проблему. В результаті чиновники бадьоро звітують про середню зарплату у 4-5 тисяч грн, яка нібито перевищує прожитковий мінімум у 3-4 рази. Але насправді прожитковий мінімум (менше 1500 грн) є вкрай заниженим, а офіційна статистика по зарплатах не враховує сотні тисяч зайнятих у тіньовій економіці.

Крім того, «кваліфіковані і дешеві» – це жертви скаліченої інституційної системи. У 1990-х епоха «кваліфікованих і дешевих» почалася разом з деіндустріалізацією та масовими невиплатами зарплатні. Саме тоді мільйони фахівців пішли торгувати на базари та у чорнороби. Тепер «кваліфікованих і дешевих» постачають виші, випускаючи тисячі нікому не потрібних спеціалістів, які поповнюють ряди низькооплачуваної робочої сили.

Країнам, у яких склалися подібні умови, справді не залишається нічого іншого, окрім радіти приходу іноземних компаній – іншого способу отримати інвестиції просто нема. Принаймні самотужки витягти себе за волосся не вдається майже нікому. Тому Україна цілком може зайняти свою нішу серед країн третього світу, які приваблюють бізнес тим, що місцевим робітникам можна платити менше, ніж деінде. Схоже, саме на це і робить ставку нинішня українська влада.

Чи виграє від цього та сама робоча сила – стверджувати важко. З одного боку, навіть низькооплачувана потогонка – це краще, ніж нічого. Це принаймні має більше стосунку до розвитку, ніж бурштинове піратство, контрабанда або вугільні копанки. Тим більше, що українській економіці спочатку треба стати на ноги – лише потім черга дійде до модернізації. Питання в тому, наскільки далекосяжною є стратегія української еліти. Не виключено, що керманичів України (поточних або наступних) цілком влаштовуватиме статус королів бананової республіки, чия економіка тримається на експлуатації місцевого населення іноземними корпораціями.

Існує чимало прикладів, коли еліти свідомо обирають курс на третій світ і почуваються цілком комфортно. Скажімо, Росія ще в часи брежневського застою відмовилася від модернізації і стала сировинним придатком власних сусідів. Науковий центр Сколково та інші піар-проекти часів президентства Дмитрія Мєдвєдєва лише доводять декларативність намірів Кремля щось змінювати. Деякі представники української бізнес-політичної еліти також виразно демонструють подібний тип мислення. Приміром, «донецькі» експлуатували примітивні галузі промисловості, не задумуючись ні про які інновації. Хто дасть гарантію, що нинішня правляча еліта не здаватиме країну в оренду іноземному бізнесу під маркою залучення інвестицій та економічного поступу?

Тому розмови вищого керівництва країни про «кваліфіковану і дешеву» робочу силу України викликають небезпідставну тривогу. Але в основі її лежить не так страх перед іноземними корпораціями, як недовіра до керівництва нашої держави, від якого всі ми звикли чекати найгіршого. І, на жаль, дізнатися про справжні наміри Петра Порошенка (не кажучи про його наступників) жодного способу нема.

http://zaxid.net/news/showNews.do?kvalifikovani_i_deshevi&objectId=1400166

Назад

Пошук

© 2012 Усі права захищені.