Про повоєнну ситуацію на теренах кількох сіл Городоцького району.

18.02.2015 21:02

Розповідь місцевого жителя про бандерівців, несправжніх бандерівців і про каральну операцію совєтів під назвою "Красная мєтла".
 

Недавно доля звела мене з одним дядьком – Патером Михайлом, жителем села Бірче Городоцького району Львівської області.

Дуже своєчасною була ця зустріч, адже невеликий час назад на "НП" було дано посилання на статтю кореспондента газети "Комуніст" "http://narodna.pravda.com.ua/history/4824381d2cd9d/".

Стрижнем тої статті є визначення місця бандерівцям (а, зважаючи на стереотипи – всім жителям заходу України або навіть просто українцям, що жили колись, живуть тепер і житимуть в майбутньому) на підставі складеного комуністами списку загиблих "від рук" цих бандерівців.

Навіть назва відповідна: "Говорить об этом уже страшно". Мовляв – зараз взяли владу в руки "вони", тож існує небезпека, що коли хтось буде говорити, що ОУН-УПА колись когось убила, то до нього вночі можуть прийти ці "вони"..., або принаймі той хтось буде зазнавати переслідувань...

Причому не згадується, що в літописі УПА теж піднімається та тема і даються пояснення – чому так траплялося.

Список якраз і є тим засобом, яким комуністи і їх друзі намагаються затулити очі людям – щоб вони нічого, окрім цього списку, не побачили. Мовляв – "вони" є такі, місце їм "там" і баста.

А за кожним прізвищем стоїть людська доля – хто та людина така, який слід залишала у житті, при яких обставинах загинула... Комуністам (і їх братам по інтересах) це непотрібно показувати, ба, може навіть зашкодити – адже дослідження спису може виявити небажані для них факти, а також викликати цікавість до другого кінця палиці...

Отже...

Цей дядько Михайло – старший вже чоловік – є шваґером (чоловік сестри) доброї знайомої нашої сімї, і приїхав в гості до родичів. Я розмовляв з ним двічі.

Казав, що тоді були страшні часи. Людське життя мало що важило. З одного боку були партизани, з іншого – совєти, та ще й бандитів вистарчало, які часто на совєтів працювали.

Своє ставлення до "дійових осіб" цей дядько висловив так:

"Є люди, і є людиська. І серед наших, і серед росіян. У росіян була одна хороша риса – вони не були завидні". Ця теза є загальноприйнятою (рекомендація – хто дивиться на третю фразу, хай спершу подивиться на першу).

Оскільки задіяних сторін було три, то на кожну з них розгляну окремо і детальніше.

1. ОУН – УПА.

Казав, що партизанка спочатку була файною. Захищали людей, навчали молодь того, що треба було знати. Пізніше через нестачу боєприпасів і людські втрати організація вирішила відійти в Карпати. Молодим наказали ховатися хто де може – в армію, на роботи у міста – щоб не вислали до Сибіру за доносом. Ті з повстанців, що залишилися – за людською долею – кращі з них гинули. Комуністи якраз їх і невтомно вишукували, не дуже звертаючи увагу на тих лісовиків, кого люди не поважали. На сам кінець (у 50-х роках) у лісах залишились лише послідки, яких не можна вважати бандерівцями, бо нічого ідейного в них не було, і люди їх тихо ненавиділи (як трутнів і злочинців). (Це відноситься до околиць села Бірче, а не є загальним – ставлення залежало від людських якостей партизанів, що діяли в конкретній місцевості).

Звичайно, що тоді люди гинули. Хто за щось, хто за ніщо, хто випадково. І звичайно, що якщо у родині когось убили (будь-ким зі сторін), то родичі негативно ставилися до тої сторони. А якщо врахувати те, що всіх, хто був запідозрений у зв'язках чи симпатіях до українського опору, висилали до Сибіру, то це сприяло посиленню цькування повстанців, що теж не могло не вплинути на деякі їх дії у відповідь щодо стукачів.

Те, що мені вдалося дізнатися конкретно по списку загиблих – у кінці статті.

З трьох сіл, де дядько Михайло знав людей – Бірче, Малий Любінь і Великий Любінь – зі списку назбиралося 46 чоловік. Вдалося дещо дізнатися про 14 чоловік за час зустрічі.

Також дядько Михайло згадав про похід УПА до Чорного лісу, коли біля міста Комарне наштовхнулися на загони Ковпака – про бій, що тривав три доби і відлуння якого було чути до його села...

2. Несправжні бандерівці.

а) Коли запитав – чи були у них такі – дядько Михайло вигукнув: "О-о-о! Повно!".

Розповів про одного чоловіка (я не запам'ятав прізвища), якого люди вважали пов'язаним з бандерівцями. Той ночами ходив по селах і крав у людей худобу, приводив до себе, різав, а м'ясо десь дівав...

Коли господарі шукали свою худобу і приходили з претензіями до того дядька, то вночі до них приходили "бандерівці" (пояснення – чому у лапках – за трохи) і убивали. Про це люди переказали один другому і надалі боялися розшукувати корівок.

Через пару років по війні той дядько переселився на південь України. І лише тоді люди задумалися: "Чого ж ми такі дурні були і недоглупали – раз той майже щоночі ходив через річку і залишався живий – то він з ними зв'язаний! (про "них" у третьому розділі)

Далі припущення:

Можна не сумніватися, що на півдні України той дядько був влаштований на роботу, де не працюють, і, як "сєкрєтний сотруднік", розповідав всім охочим, як "бандити" убивають людей за симпатію до радянської влади, що робить людям лише добро... Звичайно що найкраще розповідалися ті випадки, в яких він сам брав участь, але про це він, звісно, навіть не заїкався.

Також можна припустити, що його сини і внуки, а також накоськані ними знайомі беруть активну участь у мітингах протесту проти визнання ОУН-УПА воюючою стороною...

А якщо задуматися над тим – звідки він такий хороший взявся, то на думку спадає список австрійської поліції "politisch unverlässlicher Personen" 1913-го року, а саме – таке позначення: ultraradicaler Russofile.

Адже не з неба впав, а ланцюжок дідо-тато-син-внук не переривався. А мову і наші звичаї вони добре знали, бо давно поселилися в наших краях – ще після війни з Бонапартом.


б) Наша знайома теж дещо розповіла...

Її батько після війни повертався з армії і йшов через ліс (той самий, що про нього в третьому розділі написано). На стежці його перепиняють бандерівці (у відповідному одязі) і розпитують звідки, куди і чи не бачив поблизу москалів. Той віднікується – тільки з поїзда, відпустили нарешті додому, давно не був і ніц не бачив. Ті – "ну добре" і відпустили. Приходить додому і розказує, кого зустрів в лісі. Мати сплескує в долоні: "Йой, синочку, добре що ти їм нічого не сказав, бо убили би тебе там в лісі. То москалі були, перебрані на наших."

3. Совєти.

а) У тій місцевості, де живе дядько Михайло, у ліс можна було пройти лише одним шляхом – вузькою дорогою попід річку, далі через брід, після нього трохи відкритого підйому і ліс. У кущах на краю лісу вночі дуже часто сиділи енкаведисти і стріляли кожного, хто йшов до лісу – будь то чоловік, жінка чи дитина. Тож той дядько-злодій не міг би вільно проходити там вночі, та ще й з худобою – якби не був один із них. З тих, що удень перебиралися на бандерівців...

б) У ніч перед Різдвом у селі Малий Любінь проводилася операція "Красная мєтла".

Трохи повагавшись, дядько Михайло назвав командуючого цією операцією – Хрущов.

Облавники, зібрані зі всього району, при підтримці двох танків, обступили село і по сигналу Хрущова кинулися виконувати завдання – вбивати всіх чоловіків. Убивали на місці – кого в ліжку, хтось встиг вискочити на вулицю – то там...

Зуміло втекти лише двоє, один з яких – бандерівець на ім'я Роман, що прийшов до мами на Різдво. Був ще один чоловік, але про нього згадаю у списку, як і про Романа.

Після розправи над жителями село спалили, покидавши у вогонь убитих. А було їх сорок шість. Скільки з жінок і дітей померли від холоду (були неодягнені), голоду (були спалені всі харчі, і хоч люди з ними ділилися та самі не дуже мали що їсти) і пережитого потрясіння – невідомо.

Про ту операцію можна прочитати також тут:

http://der-cer.lviv.ua/m_lubin.html

Отже сорок шість убитих совєтами за одну ніч тільки тому, що вони були чоловіками, і сорок шість убитих бандерівцями з трьох сіл за 12-ть років... Причому не всі з них убиті бандерівцями...

По списку:

1) Боднар Степан, убитий 29 вересня 1950 року вночі біля саду дядька Михайла (їхав конем). Невідомо хто його убив і за що. Не знає цього дядько Михайло і комуністи теж не знали.

2) Борецький Степан, комуніст, 26 квітня 1945р. під час виконання обов'язків – за те, що стукачем був.

3) Войтухів Лаврентій, 7 жовтня 1941р – випадково, стріляли по іншому, а попали в нього.

4) Гудз Іван, житель села Малий Любінь і голова сільради, повішений в 1945р. Припущення: чому він залишився живий, коли всіх чоловіків того села убивали не питаючи хто?

5) Епримян Макар, вірменин, лейтенант НКВС, 14 квітня 1945р – загинув під час бою на залізничному мості, де поряд розташовувався їх опорний пункт.

6) Жила Роман, ястребок, 8 січня 1947р. під час виконання службового обов'язку, мав 23 ножові рани – дядько Михайло не захотів описувати причини, сказав лише, що той змушений був виконувати те, що йому наказали, і попав у ситуацію... Що йому наказали і чи був убивший його бандерівцем чи просто розгніваним селянином?

7) Макаров Юрій, росіянин, молодший лейтенант міліції, хороша людина – 30 листопада 1950р. в с. Бірче – то не бандерівці були, а злодії, що обкрадали магазин.

8) Михаленич Іван, с. Бірче – 1944р, на новий рік – хотів бути головою колгоспу і поїхав у район, наскаржився – що голова колгоспу дає бандерівцям продукти, а як поставлять його, то буде порядок... Того зняли і в Сибір, цього поставили – справді продуктів не давав. На попередження не зважав, пару місяців головою все ж побув...

9) Михайлик Степан – про цього я сам знайшов інформацію у статті про втрати населення Галичини під час окупації. Його одразу після приходу німців повісили... – німці. Цитата зі статті: "У Великому Любіні німці зразу ж після вступу закатували директора Будинку старих комуністів С. Зінчснка, вбили голову сільради Малого Любеня С. А. Михайлюка. розстріляли комсомольців;"

10-11) Таравський Микола (ястребок) і його п'ятирічний син Роман – 13 травня 1945р. Стріляли в батька. Малого вбивати не хотіли. Одна куля пронизала обох.

12) Поштар, кривий на ногу, прізвища не назвав – обмовили недоброзичливці, що стукає в районі.

13) Молодий пацан (прізвища не сказав), дуже хотів йти в армію, а тоді у партизан точилася суперечка – чи дозволяти молодим йти в армію, тож зопалу застрелили. Після того дійшли згоди, що живим би він був корисніший, тож надалі не забороняли...

14) Командир облавників (прізвище призабув, можливо Равський), скоріш за все у 1947 р. дуже хотів спіймати бандерівця Романа (того самого, що зумів втекти від "Красной мєтли"). На всіх подвір'ях говорив, що як спіймає, то заріже, застрілить, втопить, закопає, на цвяшку повісить і т. д. Роман про це дізнався, перебрався на жінку – кожух, хустина, цицьки з гарбуза (звідки й взяла ідею Вєрка С-вагон;)). Підходить до групи облавників в центрі села (у білий день) і каже, що потрібен їх командир. Командир приступає ближче і "жінка" каже, що чула, що товариш шукає такого-то бандерівця і може його видати, але нехай командир відійде набік, бо вона при всіх не хоче говорити...

Командир зрадів, пішов з "нею" в провулок і питає, де той Ромко є. Жінка скидає кожух, а під ним бандерівська форма, каже: "ось він є!", витягає автомата і стріляє облавника, після чого навтьоки... І втік...

Ось таке життя тоді було...
  ДЖерело: http://narodna.pravda.com.ua/history/4874019f30417/view_print/
Назад

Пошук

© 2012 Усі права захищені.