Саркофаг з романтичною історією

16.02.2015 22:13
Про цей саркофаг, що поблизу каплички на цвинтарі в Городку, говорять, що це могила ката, хоча в місті свого ката ніколи й не було, а всі страти проводились у Львові на Ринку у визначеному місці. Коли ж потрібно було зробити показаві покарання, як у випадку з учасниками
Коліївщини, повішених у Городку у 1768 році, то виконавця вироку привозили також зі Львова.
Причиною для такої легенди послужила незвична форма пам’ятника, а також те, що скерований він з півночі на південь між могилами, які встановле- ні з заходу на схід. Цей надгробок описує в своїй книзі Юрій Бірюльов (Biriulow J. Rzeźba lwowska.— Warszawa: Neriton,2007), але не вказує конкретно, хто похований тут. Автор змальовує лише романтичний настрій надгробка, який походить з 1840-1850-х років. На віку саркофага – меч, драперія, середньовічний лицарський шолом з пір’ям та забрало у вигляді дивної маски. Майстерність різьби в камені не може не викликати захоплення.
Городок, Львовская область, Украина
Проте могила до ката не має жодного відношення. Все це лише вигадки людей. Насправді тут поховано двох уланів цісарсько-королівського полку, який стояв у Городку і квартирувався у ліквідованому імператором Австро-Угорської імперії Францисканському монастирі, тепер – монастир студитів. Оскільки місць для тренування коней в самому Городку поблизу дислокації полку не було, то його облаштували в Цуневі неподалік лісу, там, де опісля був тренувальний комплекс ДТСААФ. Переказ свідчить, що одного разу двоє уланів пішли на весілля, що було в селі, і посварилися за дівчину. Один другого викликав на дуель на шаблях. Бій відбувся без свідків у лісі. Він закінчився трагічно для обох. Один з дуелянтів вбив другого, але сам стік кров’ю і помер. Їх знайшли наступного дня, а командування порахувало, що їх вбили селяни,
а тому на село, згідно з тодішніми законами, було накладено контрибуцію. Проте слідча комісія визнала непричетність села до смерті обох і скасувала цей штраф.
Уланів поховали в Городку на цвинтарі в тому місці, де ховали тоді військових і де кілька пам’ятників на їх могилах збереглись дотепер. Невдовзі на могилі було споруджено пам’ятник роботи відомого львівського скульптора, майстра меморіальної скульптури, прізвище якого польською мовою звучало як Павєл Евтелє (Paweł Eutele), а німецькою – Пауль Ойтелє (Paul Eutele). В радянській україно- та російськомовній літературі усталилося написання прізвища Евтельє. Проте останнім часом в українській літературі його називають
Павлом Ойтелє. Його підпис є й на саркофазі. Народився скульптор 1804 року в Німеччині, прибув до Львова у 1828 (інші джерела 1826) році. Вчився у видатних скульпторів Антона та Йоганна Шімзера, по смерті якого у 1837 році перейняв каменярську майстерню. У 1852 році він придбав частину кам’яниці у львівському середмісті по вулиці Яна Жижки, 9. На той час він вже був найвідомішою особою в мистецьких
колах Львова. Йому замовляли роботи не тільки львів’яни, але й мешканці багатьох міст Галичини та Буковини. Після 1881 року більше не творив і не провадив власну майстерню. Останні роки провів у бідності в Домі убогих св. Лазаря, що на вулиці Коперніка. Там і помер
30 січня 1889 року. Був похований на Стрийському цвинтарі у Львові, який наприкінці XIX століття остаточно ліквідований (зараз це верхня частина парку). Чисельні роботи майстра збереглись на спорудах Львова: група «Війна і Мир» (1850) над порталом будинку на вулиці Те- атральній, 10; скульптури в нішах на фасаді костелу св. Софії, що по вулиці Івана Франка неподалік музею письменника (їх було чотири, пропали дві, що стояли у нижніх нішах, роки виконання їх невідомо); оформлення Венглінського джерела на Погулянці (1839). Він виконав понад 60 надгробних пам’ятників на Личаківському цвинтарі у Львові, які фіксуються у різних довідниках про Личаківський некрополь. Серед тих робіт  надгробок вірменського архієпископа Самуеля Кирила Стефановича, надгробок свого вчителя Антона Шімзера (поле № 11), сестер Облочинських – Дороти Зег, дружини винахідника гасової лампи та її сестри Герміни Облочинської, які згоріли при пожежі (поле № 50), Юзефа Івановича (поле №2), подружжя Саравеллі (поле № 7), Антона Тарновського (поле № 14). Останній за задумом дуже близький до надгробка в Городку. Правда, на віці саркофага замість лицарської драперії, яка є на саркофагу в Городку, на гробі А.Тарнавського лежить кам’яний лев. На думку дослідника творчості Юрія Бірульова, саркофаг в Городку був створений у 1840- 1850 роках, а отже, й подія могла статись років за дватри перед тим, якщо враховувати час на виконання подібних робіт. Із західного боку саркофага була пропам’ятна таблиця, яка вказувала, хто тут похований. Навіть невідомо, коли була знищена. Невідомо, чи тут справді поховані обидва вбиті, чи тільки якийсь з них. Нема сумніву, що це були офіцери, а також, що були мадяри, на що вказують стрічки з вінками побіч розбитої таблиці… На всі ці питання можна було б знайти відповідь, якщо б збереглася метрична книга поховань Городоцького фарного костелу за ці роки. На жаль, не збереглась, а тому й відповісти на це питання неможливо. …Давно тут ніхто не ставить свічки і не відмолює молитву над могилою з такою романтичною історією та таким унікальним надгробком, виконаним великим майстром, творіння якого стали вже частиною нашої куль- тури. 
 
Роман ГОРАК.
Народнв Думка №6(1961) за13.02.2015року
 
  PS. А так виглядає цей унікальний надгробок, що став однією з візитівок нашого міста на момент публікації цієї статті. 
 
 
Назад

Пошук

© 2012 Усі права захищені.