Цього не напишуть в підручниках

30.12.2017 13:27

Сторінками подорожніх нотаток Павла Алепського

На початку червня 1654 року кордони України (висловлюючись тогочасною мовою, «країни козаків» або ж «землі русів чи то русинів») перетнула, перепливши ріку Дністер, вельми незвичайна делегація, що складалася переважно з духовних осіб високого рангу. Очолював її сам Антиохійський патріарх Макарій — один з найповажніших ієрархів тогочасної всесвітньої православної церкви; а серед людей, які супроводжували патріарха, був і його син, секретар і помічник Павло, прозваний Алепським або Халебським (Халеб — місто в Сірії, тоді — арабській провінції могутньої Османської імперії; в європейській транскрипції це місто йменувалося тоді Алеппо). То була ще зовсім молода людина, приблизно 25 чи 26 років, проте, зауважимо, вже у сані архідиякона. Павло (по арабськи його звали Булосаль-Халабі) був людиною допитливою, з непідробною цікавістістю та інтересом знайомився з життям східноєвропейських країн, які відвідувала делегація (до прибуття в Україну патріарх, Павло та члени цієї православної місії відвідали Грецію та Молдову, а далі їхній шлях був до Москви), і до того ж ретельно занотовував усі свої враження, все побачене та почуте. Саме ці подорожні нотатки Павла Алепського (писалися вони на сирійському діалекті арабської мови) й стали згодом цінним джерелом з історії України, Росії, почасти Польщі та інших держав Східної Європи, важливою пам’яткою культурних зв’язків арабів зі слов’янськими країнами, зокрема — з «країною козаків». Про цей твір у нас і піде далі мова.

Спочатку коротко про завдання, які були поставлені перед цією представницькою православною місією. Справа в тому, що антиохійські патріархи (зокрема, і Макарій, і один з його попередників — Іоакім IV, ще у XVI столітті), опинившись у вельми нелегкій політико-релігійній ситуації внаслідок загального погіршення стану християнськї меншості в Османській імперії, прагнули до зміцнення контактів — і дипломатичних, і духовних — із вищими ієрархами східнослов’янського православ’я, сподіваючись знайти саме там необхідну моральну, а то й політичну підтримку. Якраз це завдання і виконував патріарх Макарій того переломного для України 1648 року. І все ж таки, незважаючи на православну спорідненість членів його делегації зі слов’янськими братами по вірі, варто мати на увазі, що перед нами — представники далекого східного світу (арабського, почасти турецького) зі своїми, нерідко достатньо далекими від українських, уявленнями про суспільне життя (і, водночас, нотатки Павла Алепського просто підкупають читача дивовижною щирістю, навіть наївністю!). У цьому полягає різниця між твором Павла та працями про Україну європейських письменників-мандрівників тієї доби, приміром, Гійома де Боплана.

1648 рік — це той час, коли на всю Європу, на весь світ гриміло ім’я славетного гетьмана Зіновія Богдана Хмельницького. Тож не дивно, що і Макарія, і його сина насамперед цікавило одне просте питання: що ж він за людина, цей гетьман? Які його плани та наміри, у чому конкретно полягає суть його політики? Зустріч із Хмельницьким відбулася 21 червня 1648 року в місті Богуславі; про той образ Богдана, які постає зі сторінок «Нотаток» Павла Алепського, мова трохи далі, а зараз коротко про те, що найбільше вразило допитливого сирійського архідиякона по прибуттю в Україну.

Шлях до Наддніпрянської України у наших гостей пролягав через міста Рашків, Дмитрашівка, М’ясківка, Жабокрич, Соболівка, Умань, Лисянка, Богуслав, Кагарлик (далеко не всі з них легко буде зараз ідентифікувати на географічній мапі). І всюди мандрівників вражало одне спостережння: «Будь-яке місто або містечко у землі козаків має силу-силенну мешканців, а особливо маленьких дітей. У кожному місті дуже багато дітей, і всі вміють читати, навіть сироти (вдів та сиріт у цій країні дуже багато, їхніх чоловіків і батьків було вбито у безперервних війнах)». І далі в іншому місті: «По всій землі русів, тобто козаків, ми помітили одну пречудову рису, що викликала наш подив: усі вони, за винятком дуже небагатьох, навіть більшість їхніх дружин та доньок, уміють читати і знають порядок служб та церковні наспіви... Кількість освічених, письменних людей особливо збільшилась із часу появи Хміля (так Павло Алепський постійно іменує у своїх нотатках знаменитого гетьмана. — І. С. ), — дай Бог йому довге життя! — який звільнив ці країни та позбавив ці мільйони незліченних православних від ярма ворогів віри, клятих ляхів».

Отже, розповідь так чи інакше повертається знову ж таки до постаті вождя українського визвольного руху. Для розмови про незвичайну особистість гетьмана Павло знаходить піднесені, натхненні слова: «Цей Хміль є мужем похилих років. Проте вдосталь наділений дарами щастя: нехитрий, спокійний, мовчазний, не цурається людей; всіма справами займається особисто, поміркований у їжі, питті та одязі... Кожен, хто побачить його, здивується та й скаже: «Оце ж і є він, той Хміль, котрого слава та ім’я розійшлися по всьому світові!». Як нам оповідали, у землі французькій складали задля хвали йому поеми та оди про походи його, про війни з ворогами віри та завоювання. Хай його зовнішність непоказна, проте, з ним Бог, а це — річ велика... Який контраст, Хміль, поміж твоїм славним ім’ям та діяннями й твоїм зовнішнім виглядом! Воістину, Бог перебуває з тобою, він, хто поставив тебе, щоб звільнити свій обраний народ від рабства, як в давнину Мойсей звільнив ізраїльтян від ярма фараонового». Дуже цікаво, що майже такі ж самі біблійні порівняння використовував у своїх відозвах до народу і сам Хмельницький!

Кожен вдумливий дослідник доби Хмельниччини рано чи пізно задає собі винятково важливе для розуміння сутності суспільних процесів тих років запитання: а чому, власне, основні конфлікти історії України першої половини ХVII століття набували яскраво вираженого релігійного забарвлення? Саме твір Павла Алепського багато в чому допомагає вченим у пошуках відповіді на це запитання. Прокльони автора на адресу «ворогів віри, проклятих ляхів» спричинені цілком зрозумілим почуттям гніву та обурення політикою правлячих кіл тогочасної Речі Посполитої, які, за висловом сирійського мандрівника, «все збільшували своє тиранство», ба більше — «сорок років тому дійшли до того, що зруйнували всі церкви козаків та припинили у них священство, довели свою безбожність й тиранство до такої міри, що спалили мітрополіта землі козаків разом з одинадцятьма його єпіскопами та священниками» (зауважимо, втім, що твердження про таку жахливу страту не обгрунтовуються надійними історичними джерелами). Проте важливим є ось що: під «невірними» («чужої віри людьми») арабський гість дуже часто має на увазі багатих представників польської та полонізованої шляхти (саме багатих!), ясно демонструючи тим самим реальну соціальну природу нібито релігійних конфліктів.

Ще один момент. Звертає на себе увагу, що Павло Алепський розглядає в своєму творі Україну як окрему, цілком самодостатню «землю» (країну, державу), чітко відокремлюючи її від держави «московської». І це при тому, що й він, і його батько, патріарх Макарій в цілому були прихильними до московської церкви, до всієї системи політико-церковного устрою, підтримуваної урядом царя Олексія Михайловича. І тим не менше «країна козаків» та «Московія» для нашого мандрівника — то багато в чому зовсім різні речі. Зрозуміло, що це не зовсім, м’яко кажучи, поєднується з пізнішою «теорією возз’єднання», ретельно створюваною царсько-імперською, а згодом — і прокомуністичною історіографією.

Із неприхованим захопленням пише Павло Алепський про звитягу й самовідданість українських козаків, особливо виділяючи славетну перемогу війська гетьмана Сагайдачного під Хотином (1621 рік): «Султан Осман з’явився більш ніж з 700 000 вояків (перебільшення автора! — І. С. ), щоб відвоювати у ляхів фортецю Хотин, котра знаходиться поблизу Молдавії... Тоді ляхи змирилися перед козаками й просили їх, обіцяючи щедру винагороду, надати їм допомогу та врятувати їх від султана. Козаки охоче стали воювати з ним, бо вони є дуже сильними в битвах, і примусили його піти назад із невеликою кількістю людей, як це добре відомо. Врешті решт військо умертвило його».

Отже, підсумовуючи, можна сказати, що православний архідиякон із Сирії Павло Алепський, незважаючи на те, що актуальні політичні (а почасти й історичні) події він викладав, траплялося, не зовсім точно, був щирим другом нашої землі, полюбив її, хоча і перебував тут не дуже довго («Я бачив благословенну країну!» — зізнавався Павло). Його подорожні нонатки, безперечно, ще знайдуть свого вдячного читача.

Ігор СЮНДЮКОВ, «День» Рубрика:  Україна Incognita Газета: №229, (2006)

-------------------------------------

 Але як тоді було в Польщі ? Під Польщею. А ось як.

--------------

Польсько-литовська унія — зв'язок Королівства Польського і Великого Князівства Литовського. Розпочався союз цих двох країн з Кревської унії 14 серпня 1385 року. До 1569 року це булаперсональна унія. Найсильнішою була Люблінська унія 1569 року.

Наприкінці 14 століття міжнародні умови для Польського королівства і Великого Князівства Литовського стали досить несприятливими. У цих двох державах посилювалися інтеграційні процеси, зумовлені:

  • наступом на польські та литовські землі Тевтонського ордену
  • політикою Московського князівства, правителі якого заявили про «збирання» давніх руськихземель. Захопивши майже всі великоруські землі, великий цар Іван III висунув претензії набілоруські та українські землі як на історичну спадщину династії Рюриковичів.
  • необхідністю протистояння нападам татар
  • зацікавленістю польських феодалів у експансії на українські землі, литовських — у досягненні тих економічних та політичних привілеїв, які мали можновладці в Польському королівстві.

 

------------------------------

  • 1385 — Кревська унія — князь литовський Ягайло брав шлюб з польською королівною Ядвігою. Ягайло, який після шлюбу отримував титул короля об'єднаної держави, повинен був охрестити за католицьким обрядом жителів своєї держави, повернути Польщі відторгнуті в неї території, і головне — назавжди приєднати до неї землі Литви та колишньої Русі.
  • 1401 — Віленсько-радомська унія — була наслідком бездітної смерті Ядвіги. Вітовт, кузен Ягайла, мав правити у Литві, а по його смерті влада повинна була перейти до Владислава Ягайла.
  • 1413 — Городельська унія — передбачала інтеграцію Польщі та Литви до об'єднання в єдину державу, широкі довічні повноваження Вітовта як Великого князя литовського, постійну автономію Литви у відносинах з Польщею, зверхність польського короля над Литвою, запровадження в Литві сейму, призначення посадових осіб, зрівняння в правах польських феодалів-католиків та литовських можновладців, які приймуть католицьку віру.
  • 1432 (1432-34) — Гродненська унія
  • 14401447 — Великим князем литовським став Казимир IV Ягеллончик
  • 1499 — Краківсько-Віленська унія
  • 1501 — Мельницька унія
  • 1569 (1 липня) — Люблінська унія

Лю́блінська у́нія 1569 (від лат. unia — союз) (пол. Unia lubelskaлит. Liublino unija;біл. Лю́блінская у́нія) — угода про об'єднання Королівства Польського таВеликого князівства Литовського в єдинуфедеративну державу — Річ Посполиту, що була затверджена у місті Любліні 1 липня1569 року.

Українське питання

Аристократія України на той час налічувала 20 князівських родів. Доступ до цієї верстви був суворо обмеженим. Князі мали особливі права: вони діставали імунітет від суду провінційної адміністрації; скарги на князів міг подавати лише сам великий князь. Князі могли виступати на війні під власними корогвами на чолі власних озброєних підрозділів. Осередком княжих родів булаВолинь. Тут сиділи князі ОстрозькіСангушкиЧарторийськіВишневецькі та інші нащадки удільних князів.

Другу ієрархічну сходинку за князями займали пани. Вони володіли власною спадковою землею (вотчина), а не наданою від великого князя. Їхні вотчини не тільки служили символом певної матеріальної незалежності, але й підкреслювали значність, давнє походження роду, що володіє своїм маєтком.

Нижчу сходинку у привілейованому стані займали представники військовиків, які перебували на службі у князів — дрібна та середня шляхта. Втягуючись у торгово-грошові відносини, шляхта здобула право безмитного провозу продукції власного господарства. Суспільний статус шляхти був юридично оформлений законодавством XIV-XVI століть, їй було надано значні політичні права, особисті свободи та майнові гарантії, що визначили специфіку шляхти як привілейованої верстви. Головним обов'язком шляхти була військова служба за власний кошт і сплата грошового збору. Поступово шляхта завоювала собі право свободи, недоторканості й окремого суду. Шляхтич входив до шляхетських корпорацій (лицарського кола), що вирішувало різні питання життя повіту, міг обирати й бути обраним до складу повітових органів управління, а також послів на загальнодержавний (вальний) сейм. Шляхта дістала право вільно розпоряджатися своїми землями, мала великі привілеї в торгівлі і промислах.

У редакції Литовського статуту 1566 року закріплювалась норма про зрівняння в правах шляхти з князями. Проте таке зрівняння істотно відрізнялось у Литві та Польщі. Українська шляхта підтримувала об'єднання Литви й Польщі, сподіваючись у такий спосіб здобути для себе більше привілеїв. У житті тогочасної України особливе місце посідав рід Острозьких, Костянтин Острозький та його молодший син Василь залишалися символом самобутності Русі-України.

На соціально-економічному розвитку України XV — першої половини XVII століття визначальний вплив справила зміна економічної ситуації в Європі. Значно зросли ціни на худобу і збіжжя. Розвиток внутрішнього ринку і зовнішніх економічних зв'язків справив значний вплив на сільське господарство. З XV століття магнати і шляхта почали розширяти свої орні землі. Протягом XV-XVI століть економіка ГаличиниВолині та Поділля поступово переорієнтувалась на потреби зовнішнього ринку, який потребував дедалі більше деревини й продукції промислового та сільського господарства. Відбувалась інтенсифікація сільського господарства за рахунок організації фільварків, зростання панщини й обезземелення селянства.

Фільваркова реформа перетворила Україну на годувальницю Європи. Одержувані кошти вкладалися в економіку Литви й Польщі, зростали польські міста, а Україна перетворювалася на сировинний придаток. Поширення фільваркового господарства супроводжувалося скороченням селянських наділів і поступовим закріпаченням селянства.[1] Значна частина українського селянства на півдні і південному сході продовжувала зберігати особисту свободу.

Грабіжницькі напади з Криму татар з другої половини 90-х років XV сторіччя стали щорічними. Невеликі загони шляхетської варти не могли протидіяти татарським ордам. Термінового укріплення потребували замки в КаневіЧеркасахЗвенигородціВінниціБрацлаві. Непевне внутрішнє становище Литви потребувало від її владних кіл суттєвих змін.

 

Люблінський сейм 150px-Herb_Rzeczypospolitej_Obojga_Narodow.svg.png Герб Речі Посполитої(пол. Rzeczpospolita Obojga Narodów).

У січні 1569 року в Любліні розпочав роботу польсько-литовський сейм, який мав вирішити питання про унію двох держав. Очолював депутацію руських магнатів на Люблінському з'їзді князь Костянтин Вишневецький.Неприхильноb ставилися до унії литовські можновладці, яких відлякувала перспектива втрати політичної незалежності. Їх відношення виразно засвідчив той факт, що після місячних переговорів з поляками в ніч на 1 березня вони потайки покинули Люблін.

Польський сейм, використовуючи підтримку литовської і українськоїшляхти, що була невдоволена пануванням великих землевласників у князівстві та намагалась одержати такі ж права як і польська шляхта, санкціонував акти короля.bb Спираючись на підтримку польської і волинської шляхти, король Сигізмунд ІІ Август у березні 1569 року видав універсал про приєднання Підляського й Волинського воєводств до Польського королівства. Місцева шляхта за цим універсалом зрівнювалася у правах з польською. Король оголосив посполите рушення, погрожував відібрати маєтки, посади у тих панів, які не присягнуть на вірність королю.

 

-------------------------------------

Ви бачите хто піддав Україну Польщі?

----------------------------------------------

Положення

Обидві держави об'єднувалися в єдину Річ Посполиту. Передбачалося, що її очолюватиме виборний король, який титулувався Королем польським і Великим князем Литовським. Коронуватиметься він у Кракові. Унія передбачала спільний Сейм і Сенат, а договори з іноземними державами укладатимуться від імені Речі Посполитої. Пани обох держав діставали право на володіння маєтками на всій території Речі Посполитої. Митні кордони ліквідовувалися, запроваджувалася єдина монетна система. За Литвою зберігалася лише обмежена автономія у вигляді власного права й суду, адміністрації, війська, скарбу й державної мови. Окремими залишались деякі ознаки держави (печатка, герб, мова, військо, закони).

Українські землі, що увійшли до складу Польщі, були поділені на Подільське, Брацлавське, Белзьке, Руське(з центром у Львові), Волинське(з центром у Луцьку) та Київське воєводства. Велике князівство Литовське залишило собі білоруські землі та заселене українцями Берестейське воєводство.

Об'єднання в одній державі Польщі, України та Литви поставило Річ Посполиту в один ряд з наймогутнішими країнами Європи, дало змогу одержати перемогу у війні з Московією.

--------------------------------------

Зміни в законах, що сталися після Люблінської унії, закріплювалися Третім Литовським статутом1588 року. Цей кодекс діяв як на території Великого князівства Литовського, так і на українських землях. Згідно з ним селяни, які прожили на землі феодала понад 10 років, ставали кріпаками. Феодали одержали право розшуку й повернення селян-утікачів протягом 20 років. Третій Литовський статут остаточно зробив селянство закріпаченим станом.

Особливої гостроти після Люблінської унії набули проблеми віри та мови. Католицька церквапрагнула збільшити кількість своїх прихильників. Тому в Україні засновувалися єзуїтські школи йколегіуми.

Вони сприяли поширенню освіти: багато українців отримали змогу, закінчивши їх, навчатися в західноєвропейських університетах.

Проте платою за освіченість ставало зреченнярідної мови та батьківської віри.

Через те, що в XVI столітті представники нижчих верств мали обмежені можливості для освіти, ополячення шляхти означало втрату Україною сили здатної очолити боротьбу за відновлення державності.

================================

То маю  питання--як же ж то після 100 років після Унії були такі результати у нас як пише Павло Алепський? А де полонізація? 

" І всюди мандрівників вражало одне спостережння: «Будь-яке місто або містечко у землі козаків має силу-силенну мешканців, а особливо маленьких дітей. У кожному місті дуже багато дітей, і всі вміють читати, навіть сироти (вдів та сиріт у цій країні дуже багато, їхніх чоловіків і батьків було вбито у безперервних війнах)».

І далі в іншому місті: «По всій землі русів, тобто козаків, ми помітили одну пречудову рису, що викликала наш подив: усі вони, за винятком дуже небагатьох, навіть більшість їхніх дружин та доньок, уміють читати і знають порядок служб та церковні наспіви... "

Назад

Пошук

© 2012 Усі права захищені.